Блог шанувальників творчості та життя Тараса Шевченка

Поема-містерія "Великий льох" в історичному і філософському планах — центральний твір у "Кобзарі", бо в ній розглянуто проблеми втрати політичної свідомості, що призвело нас, українців, до втрати державності, до національного поневолення, а це питання всіх питань. Не випадково цей знаменний твір у шевченкових виданнях за радянського часу, як правило, не друкувався, а радянська критика або тенденційно тлумачила його, або взагалі замовчувала. Протягом трьох сцен містерії проворні москалики розкопують льох, шукаючи скарбів та "древностей". Не знаходячи ні того, ні іншого, а лише кістяки в кайданах та гниле корито, скаженіють від люті, б'ють людей, лаються, кидають у холодну беззахисних лірників. Отже, москалі поводяться в Україні, як у себе вдома, брутально ставляться до українців, а ті, ставши моральними каліками (рабами), кидають рідний край напризволяще. В цій поемі наявні всі ознаки драматичного твору: три дії, у кожній по три дійові особи (померлі ду

У 1846р. Тарас Шевченко вирушив до України з метою там оселитися, знайшов роботу в Київській археографічній комісії та почав змальовувати й описувати історичні пам'ятки по всій Україні. Цього ж року в Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому — видатним уче-ним-істориком, письменником та публіцистом М. Костомаровим, який загітував Шевченка вступити до таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства, яке поширювало ідеї слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерації вільних слов'янських народів. Основний програмний документ організації — "Книга буття українського народу", написана Костомаровим. У ньому читаємо, що недалеко вже той час, коли в Україні всі люди будуть "вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога Єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, і в інших слов'янських краях". У цій же книзі гостро затавровано Петра І та Катерин

«Катерина»  — картина Тараса Григоровича Шевченка , виконана ним на тему однойменної поеми  влітку 1842  року в Санкт-Петербурзі . Про  створення цієї картини Т. Г. Шевченко повідомляє в листі від 25 січня 1843 року до Г. С. Тарновського: «…Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче…, а москаль дере собі, тільки курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там тільки степ мріє. Отака моя картина.»

10 березня 1861 р. Тарас Григорович Шевченко помер. Хоч офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, і хоч була сильна негода, на похорон Шевченка зібралося багато людей. Біль, невимовна туга огорнули друзів та шанувальників поета. Надгробні промови виголошувалися українською, російською та польською мовами. Труну з тілом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. На покійника поклали лавровий вінок. "Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька", — сказав Пантелеймон Куліш, звертаючись до померлого поета.  У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезене в Україну й поховане на Чернечій горі біля Канева (понад Дніпром домовину донесли до пристані, а далі пароплавом — до Канева, де у віз впряглися дівчата і везли труну близько десяти кілометрів на вершину Че

Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї. Улітку 1836 року під час одного з нічних сеансів малювання у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників. Комітет цього товариства, «розглянувши малюнки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».   Аполлон Мокрицький, художник, учень Брюллова і приятель Шевченка, що взяв на себе ініціативу залучити Брюллова для справи визволення Тараса від кріпацтва, зазначив у своєму щоденнику, що в середу, 31 березня 1837 року він показав Брюллову вірш Шевченка. Брюллов був ним «дуже задоволений і, побачивши в ньому думки й почуття молодого чоловіка, вирішив витягти його з податного (

Писати вірші Т. Г. Шевченко почав ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 році і через рік, коли він вже став вільною людиною та був зарахований студентом до Петербурзької академії мистецтв про його пристрасть до поезії стало відомо поету Є. Гребінці, з яким Шевченко був знайомий з 1835 року, — під враженням від звістки про смерть у Полтаві І. Котляревського Шевченко написав йому посвяту «На вічну пам'ять Котляревському», яку разом з чотирма іншими поезіями передав Гребінці для публікації в його альманасі «Ластівка». В кінці 1839 року Гребінка познайомив Шевченка зі своїм приятелем по Ніжинській гімназії, відставним штаб-ротмістром, полтавським поміщиком П. І. Мартосом, небайдужою до літератури людиною, гімназійним товаришем М. В. Гоголя і дописувачем у літературні альманахи. За рекомендацією Гребінки Мартос замовив у Шевченка свій акварельний портрет і під час одного із сеансів, коли йому довелось позувати у квартирі художника, він побачив рукописи з його віршами. Вражений прочит